Я хочу это пом’ятати и закрыть это фото тут… Це не 1941, этот березень 2022, Харьков Цветове фото я построила черно-белый… Это фото можно назвать «Лютий, березень 2022 року, вокзалы України». В таких случаях поезда після кількох діб, проведених на Киевском вокзале, поїхала моя колега с дочкою та маленькою онукою. Так усе було из її слов, как у этого текста… … Эвакуационные путешествия по Киеву в пути забиты, напружены и тихи.
Разрушенные, переляканные дети, нервные ткани, сломленные и выявленные люди. Комусь щастить сісти, решта просто падает на подлог в проходах и тамбурах. Речей минимальный, но они занимают тот весь простір, що ще залишався. Поезд від’їжджає от вокзалу и благотворное відразу в салоні гасне светлі. За боку дверей пошепки передают указания: ждних телефонов, яскравого света, включенного в интернет или, боронь Господи, геолокации.
Усі слухняно гасят экраны. Темно. Тихо. Поїзд аккуратно крадеться между такими же темными полів и сіл. Десь завмирає, десь робить різкий ривок. Дить починають веревку чистить – мультики, в туалет, цукерку, ходить… Походить и ніде, в туалет треба собираться хіба що повітрям. Але все все розуміють, подбирать ноги, намагаються пропускати. Батки из усіх сил якось заспокоюють малюків, але як тільки один кінець вагона поэтене – прокидається другим.
Минає година, друг. За нормальным графическим изображением уже мало б ждать до Винницы. Кажуть, что у Винницы будет не раніше, ниж за два года, и, возможно, зупинки не буде. Хтось намагається обуритись, але їх быстро зашикують. Діти засинают. Стає спекотно і не вістачає півітря. Нудно. Страшно. Хочеться питаться, але пам’ятамо, що в туалет не набігаєшся.
Попереду з’являюсь вогні Вінниці. Потяг пролетает безупинно. Наступна потенциальная зупинка – Хмельницкий. Коли прибуття – невідомо. Повзять години. Діти прокидаються и все починається по колу. Попереду знову вогні. Поїзд совільнюється, в салоні вмикають светло. Усі жмуряться, дістають телефоны, перевіряють обстановку. Прибуваємо на вокзал. В салоне оголошення, що стоянка 5 хвилин. Частина людей починает хаотично хапати речі, дітей, котів та пробиватися до выхода. Вискакуать на перон, але особовольно вільніше не стало.
Раптом у тамбура с розбігу закидают величезнуту карту базарну сумку, за нею ще дві, а потім ще одну затягують дві жінки. Люди починают трохи бухтіти, мовляв, куди ще, тут і так раскрываются ніде, а ви ще й с торбами. Їм хтос відповідає, що може там тварини, що ви тут оце починаєте… Жінки уваги не звертають. Скупаются, видны вже вигострими рухами, быстро открывают сумки и починают роздавать в руки тих, хто ближче, якісь пакеты.
– Швидко, передавай далі, 3 хвилини залишилось! Люди слухняно передают далі. Одна сумка спорожніла, за ней ще дві. Люди по салону прокидаються и намагаются зрачки, що їм тут пхають у руки. Один из жінок голосно кричит у салона: – Діти малі є? – Є! – Скильки? – Десь 20. Відкриває останню сумку, вытряхивает из нее пакети. – Передайте мамам! І по салону як хвилею: «передайте мамам, передайте мамам…».
Потяг сіпається. Один из мужчин быстро хапаит порожние сумки, друг – выписывает оставшиеся пакеты прямо на подлоге, и обидно выставляет на перрон. – Люда, вода! У тамбур із розмаху закидают блок воды, за ним ще один. Потяг рушив… Люди, как за командою, починают відкривати пакеты, когда там их сунули до рук.
В кожном культивировании: три вівсяні печенки, бутербродик с сыром, бутербродик с маслом та ковбасою, яблочко, дві шоколадні цукерки, кілька «рачків». В пакетах, которые передавали мамам – пара памперсов та три пачки детского питания… Знову гасне світло. В салоне тихо, але шарудят обгорты от цукерок, хтося просить передати водой. Говорить, що далі Тернополь, але зупинки може й не бути. Темный поїзд крадеться між темних полів и сіл…