Андрій Мельник із Поліського знав справжню ціну життя, бо ж не раз дивився смерті у вічі. Вижив там, де не всім судилося вижити, — у пекельних боях за Донецький аеропорт. Кіборг, хрещений вогнем і мечем, ходив бойовими дорогами гарячого Сходу і тоді, коли підписав контракт про військову службу. Цьогорічний лютий знову покликав 37-річного десантника взяти до рук зброю. У складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського боронив Андрій від рашистської навали Чернігівщину. Олишівська ніч 18 березня була для нього останньою…
На війну — втретє і востаннє
Поліське — перше село Коропщини, куди цьогоріч прилетіла сумна звістка про смерть захисника. Страшна новина вмить відшукала у моїй пам’яті образ Андрія, серйозного, стриманого, виваженого, згадалася і наша розмова в осінньому парку Коропа, і скупі розповіді кіборга про АТО.
Для Андрія, який із сім’єю мешкав у Ніжині, війна почалася ще у серпні 2014-го року. Дружина саме була вагітною. їй ось-ось народжувати, а тут — повістка чоловікові. Щоправда, татуся згодом на десять днів відпустили, аби побачитися з дружиною і маленьким синочком. І знову — на війну. На весь рік. Не бачив тато, як росте його малий, як робить перші кроки. Відважний тато боронив рідну землю від ворога. Колишній розвідник потрапив в аеромобільні десантні війська. Короткотривале навчання у Костянтинівці Донецької області, а потім — у бій, запеклий, смертельний. Більшість із нас, мабуть, пам’ятає, які кровопролитні бої точилися за донецький аеропорт, скільки кращих синів України полягло у тих битвах. Та Андрій у тому пеклі вижив. Захисників донецького аеропорту за мужність і небачену стійкість згодом нарекли кіборгами.
Але мирним розміреним життям насолоджуватися наш земляк довго не став. Вирішив підписати контракт і податися на військову службу. Нові воєнні дороги торував у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, яку в народі називають конотопською, бо ж базується вона у Конотопі. Мрію мав Андрій: помститися за свого друга-ніжинця, сусіда, із яким воював у зоні АТО і який загинув у бою за донецький аеропорт. Дуже дорожив він дружбою з полеглим Олегом, з яким познайомився не в мирному Ніжині, а на фронті, і втрата побратима для нього була важкою.
Минулорічної осені контракт в Андрія закінчився. Лічені місяці мирного спокійного життя і — 24 лютого. Андрію дзвінок із Коропського військкомату: «Збирайся. Війна!». Наступного дня чоловік був уже в Коропі. Мама швиденько склала сумку з харчами, аби хоч на перший час вистачило, надіялася, що додому, у село, хоч на хвильку загляне їхній Андрій, хоч обніме сина, проводжаючи в дорогу, таку тривожну. Але не заїхав. «Часу нема, уже в дорозі. Двома автобусами вирушили до Конотопа», — відказав мамі. А в Конотопі — майже безлюдно. Військового керівництва, кажуть, у місті на той час уже не було. Команди, а що ж роботи далі, ніхто, відповідно, не давав. Зате ворог уже дихав в обличчя. Розбрелися новоприбулі хто куди. Андрій із якимось чоловіком вирішив добиратися до Ніжина. Від Конотопа до Бахмача по рейсах прошкували пішки. Ніч пересиділи у Бахмачі, а на ранок знову в дорогу. Попутками добралися до Ніжина. Хтось би, може, і дома сидів, чекав би слушного часу, але не Андрій. Він не засидівся. Він — справжній воїн! Передзвонив хлопцям із конотопської бригади. Ті приїхали, забрали свого побратима — і на передову.
А материнське серце горе відчуло
А що батьки? Мама Андрієва — Олександра Михайлівна — знову день і ніч молилася за свого молодшого. Батько — Дмитро Михайлович — мовчки переживав за свою рідну кров. І обоє щодня чекали звістки з лінії вогню.
— Я кожного ранку по вайберу писала сину повідомлення. А 18 березня о четвертій ранку мене наче хтось у бік штовхнув — прокинулася. Думаю, рано ще, пізніш напишу Андрію. Може, ніч не спали хлопці, а я розбуджу. Але ж серце моє чомусь колотиться, як із грудей не вискочить. І саму всю трясе, неспокійно мені, тривожно, — згадує той чорний ранок 64-річна Олександра Михайлівна.
— О шостій годині написала повідомлення і все до телефону бігаю. Бачу, не прочитане воно. Знову дивлюся: у вайбер Андрій не заходив. Увесь день телефон із рук не випускаю — душа не на місці.
Так і лишилося мамине повідомлення не прочитане сином. І телефонувала вона Андрію, та у відповідь: «Абонент недоступний». Змучена тривогою набирала Гриші Євтушенку, односельцю, побратиму із конотопської бригади, аби про сина розпитати. «Ой, у нас тут таке страшне робиться, багато поранених», — і відключився. А більше спитати і не було у кого. І плаче мати, і молиться весь день. І ніч не спала, перед іконою стояла.
— А вранці сваха наша до хати зайшла, розказую їй, що ніч не спала, так тривожно на душі. А вона мені: «На ось таблетку, Шуро, випий». І я все зрозуміла: немає вже нашого Андрія, немає. Хоча до останнього хотілося вірити, що живий, може, поранений, але живий. Відганяла страшні думки з голови. Надіялася. А коли до хати прийшли ще і хороші наші знайомі, то всі надії розвіялися. «Кажіть, як є, про Андрія, — прошу їх. — Я сильна! Я все витримаю! Тільки правду скажіть вже», — плаче згорьована ненька.
Хіба є на світі такі мірила, якими можна виміряти глибину горя матері, яка хоронить свою дитину? Не було і не буде. Безмірне те горе, з яким треба якось жити до кінця днів своїх. І ніякий час ніколи не залікує рану на серці батька, який зустрічає з війни свого сина у домовині.
— Якби мені у ту хвилину, коли дізналася про загибель сина, на дорозі зустрівся руский танк чи сам путін, я б голими руками роздерла їх на шматки. Від горя так ламала собі руки, що довго їх не відчувала, за палки взятися не могла, — каже Олександра Михайлівна, яка вже дев’ять років має серйозні проблеми з ногами і пересуватися може тільки за допомогою палиць. — Я вже згодом почула, що позиції українських військових, серед яких був і Андрій, здала якась сволота.
Андріїв друг із Кролевця, побратим, який у ту ніч був на тій же позиції, розказував, що їх «накрили» із літака, і куди саме цілити, ворог знав напевне. У ту мить загинуло дев’ятеро бійців. Сталося це поблизу селища Олишівка Чернігівського району близько четвертої ранку. І материне серце на відстані відчуло, що з сином біда.
— Ні з військової частини, де служив Андрій, ні з Коропського райвійськкомату нам офіційно про смерть сина не повідомляли. Я не знаю, де б ми шукали нашого Андрія, як би везли його додому, аби не Саша Євтушенко, — із вдячністю каже мама. — Саме він опізнав по татуюванню нашого сина, саме він своєю машиною привіз його до хати. А як тільки проблемно Андрія було доставити додому.
Про відважного чоловіка з Поліського, який, ризикуючи життям, неодноразово їздив по «двохсотих», вивозив людей з небезпечних місць, ми розкажемо у найближчому номері газети.
Ранкова кава із сином
Зараз наша розповідь — про Андрія. Такі, як наш героїчний земляк, сьогодні пишуть історію України. Пишуть кров’ю, пишуть найдорожчим, що мають, — своїм життям заради майбутнього нових поколінь. А продовження Андрія — це його діти: дванадцятирічна Даринка — від першого шлюбу та семирічний Нікіта — від другого. Показує бабуся фотографію своїх онучат, де вони разом із татом, такі усміхнені всі, такі щасливі. І не хоче материне серце приймати, що сина немає.
— Я до цих пір не викидаю повідомлення, що писала Андрію. Рука не підіймається стерти з телефону і контакт сина. Стільки планів у нього було. І паркан у нас хотів новий звести, і по господарству помогти. Бувало, приїде до нас у село. «Складай, мамо, список, що треба зробить», — каже. Гляне на той список і жартує: «Та тут роботи — і до смерті не переробиш».
Багато чого не встиг зробити у своєму житті, — виливає свою душу мама. — І хоча за спеціальністю Андрій був помічником машиніста, мріяв усе про залізницю, та не склалося працювати за спеціальністю. А руки мав золоті, усе вмів робити. Якось був показував фото люстри, яку зробив на замовлення. Тож не люстра — то витвір ковальського мистецтва: два метри висотою, півтора метри — в діаметрі. Усе професійно зроблено. Майстровитий він у нас був. А я усе життя за нього боялася, аби не сталося біди.
За 37 років, прожитих Андрієм, мені чотири рази снилися схожі сни, у яких я губила малого сина: то у лісі загублю, то у місті людному, востаннє — у якомусь лабіринті: бачу сірі стіни, небо голубе, але Андрія немає, і виходу — також. Ось і загубили ми Андрія. Мабуть, така його доля: мало прожити на цьому світі. Зізнаюся: я щоранку заварюю Андрію каву, сідаю і сама разом з ним п’ю. Говорю з сином: і вранці, і в обід, і ввечері. Поговорю з ним — і на душі легшає. Горе у нашій родині, горе страшне і в усій країні. Плаче Україна, та вірю: перемога — за нами.
Post Views:
8