«Як же добре в селі», — думав Василь Петрович, сидячи на лавці і захоплюючись гарним заходом сонця. Добре добре, тільки село дуже далеко від міста. Коли його купив будиночок та спорудив дачу, навіть маленький город зробили.  Раніше тут було весело. Сусіди постійно приїжджали і поралися з городом. Онук Сергій майже до осені на дачі розважався, благо, сусідських дітлахів було багато.

А зараз усе змінилося… Сусіди вже другий рік у село не приїжджають, он бур’ян до пояса вже заріс. І Сергій уже виріс, інтереси інші. Нудно йому на дачі: інтернет тут дуже не ловить. Так і лишився дід Василь тут один. Жив би у квартирі, та довелося продати, щоб син великий своїй родині купив. Йому навіть кімнату виділили, але невістка з такою ненавистю на нього дивилася, бачила в ньому лише зайвий рот. Хоч він і носа з кімнати не висовував.

За матір’ю та онук став огидно до діда ставитися. Говорив, мовляв, старий пахне безглуздо. Та як так пахнуть, Василь Петрович постійно доглядав себе. У його кімнаті ні соринки не побачиш. Зараз він самотньо сумує на дочці, за кілька кілометрів від суспільства. Син теж візитами не балує. Раніше продукти привозили, а зараз майже запаси закінчуються.

Дід Василь навіть навчився самостійно город вирощувати. Тепер у нього все своє: огірочки, помідори. Сумував за житнім хлібом – і той навчився пекти. Лише осінь уже наближалася, а дров у дворі залишалося дуже мало. А топор підняти у дідуся сил не було. Оскільки продовольства залишалося зовсім мало, дідусь вирішив зателефонувати до сина. Тільки він не брав слухавку, а невістка взагалі дзвінки скидала. Тоді він подзвонив сусідці і дізнався, що син із сім’єю поїхали відпочивати на моря цілий місяць.

«Як на місяць…» – втрачено промимрив дід, – «А як же мені тут без їжі бути…» Якось дід Василь почув якийсь шерех серед бур’янів. «Їжачок, мабуть, заповз», — подумав він. Наскільки ж було його здивування, коли серед диких рослин він побачив маленьке цуценя. Той був досить вгодований, та весь у ковтунах. Хоч і дров було не дуже багато, гостя треба було помити. Дідусь вирішив пригощати цуценя: поклав йому в стару тарілку гарбузовий суп, а той тільки ніс вернув.

«Не таким, мабуть, тебе годували», — посміхнувся дід Василь і дістав шматочок сиру, який приховував у найдальшому кутку холодильника. Сир цей він їв маленькими скибочками за день. Сирний суп припав до душі тварини, у собачки аж хвіст енергійно завилявся.

Так цуценя стало найближчим другом для старого. Тепер йому було не так самотньо, як раніше. Він обійняв свого друга і з гарною усмішкою та легкістю на душі ліг спати під три килими, щоб уночі не замерзнути у холодному будиночку.

Наступного ранку старий прокинувся від гулу мотора машини. «Синочок приїхав!» – радісно подумав дід.

Він глянув у вікно і ахнув, побачивши там велику дорогу машину. «Це не син машина. Хто ж це приїхав», – задумався старий і пішов до виходу.

До нього назустріч йшов молодий чоловік. Він посміхався на весь рот і сказав:

Доброго дня, хазяїне! Я бачу, Ви довго тут живете, а чи не бачили Ви… — не встиг хлопець щось домовити, як з хати вибіг собака і накинувся на нього.
«Невже господар приїхав… Знову мені самому залишатися», — сумно зітхнув старий.

Вже всередині будинку, за чашкою смачного чаю, старий розповів усю сумну ситуацію, що діялася з ним. Тоді хлопець задумався і сказав: Я б з радістю залишив Вам собаку, але вона моєї доньки, яка дуже хвора. А знаєте, що? Я пропоную вам роботу. Бачу, Ви дуже господарський. Хочете попрацювати у нас вдома садівником? Оплату гарантую гідну.

Старий задумався. У цей момент він згадав ненависне обличчя невістки, байдужість сина та онука, і вирішив: нікому він не потрібен. Краще вже самому себе забезпечувати, ніж чекати, що хтось привезе тобі скибочку хліба. Старий тихо кивнув головою. Пізніше вони приїхали у великий заміський будинок, що купався у квітах та кущах. Дід Василь потоваришував із дочкою хлопця, вона виявилася дуже милою. Старий почував себе щасливим. Він зрозумів, що якісь чужі люди йому стали ріднішими, ніж його син та онук.