Поддержи мое происхождение: «Я довго думала, чи варто розказувати цю історію. Але виришила, що треба. Дуже і дуже треба. Назву її так. «Вбивает не мобилизацию, вбивает байдужість». Вечер, пятница, дощова погода. Як и щотижня, сбираюсь додому в Чоп. Автовокзал, каса, маршрутка…На остановке стоит зо 15 человек, и в группе один худорлявий хлопчина, роков 19.

Маршрутка ще закрита, водій про щось говорят із касиром, думаю, встигаю сходити по білет. Успішно виконавши операцію, недалеко до маршрутки… Люди вышивались у чергу… Контролерка перевіряє квитки при входе… Я стою аккуратно за хлопчиною…

Темно, здалеку зразу не помітила… Великий «вещь-мешок», обсмалена форма, подкопчена шапка и, здається, тяжело подгореть бушлат. Зате берці хороши – натівські правда, видно, що и вони знали пригод уже…І нашивки: український стяг – на один руці, и підрозділ – на дрій (свидомо не пишу, який саме, одинк подкреслю: ці – зі скромних, котрі не нитимуть , не просилимуть нічого зайвого і просто соромляться щось просили…).

Подходить його черга. Опускает голову и хочет зайти в маршрутку. На що контролерка підіймає дикий крик, мол:

– Не можно, иди в касу за билетом!

Вин мовчить, опустивши голову. Ничего не вимагає и не просить – мовчить. Та кричит ще гучіше, повторяю один и тот же. Тут я не витримую, вступаюсь.

– Жіночко, – кажу, – ви хіба не бачите ХТО це? Хіба автостанция и водій збідніє, якщо допоможе Героєві дістатися додому? (звісно все говорили не так красно и не так спокійно, але суть — та)..

– А мене не цікавить хто це! Хочеш додому – купи билет.

Сварюся з нею ще хвилин зо п’ять. Хлопець ніяково мовчить. А за меня, НА ХВИЛИНОЧКУ, стояли с десятками людей, між іншим, і дорос чоловіков теж. І Нихто, НІХТО больше не вступился за юнака у тяжелого обгорілій формі…

Він – мокрый до ниточки, просмален геть.. и всем оточуючим нема діла…

– Добре, у ньогоє білет, – випалюю.

І протягаю хлопцеви свий, показуючи, аби заходив. Обертається на мене цей… ні, не можу написать більше хлопець. Чоловик. Очи спровоцированы, зніяковіла усмішка… Видно, що не знає, що робити. Засовую путевку в кишеню його потрепанного бушлату и лед чи не силомиць «пхаю» в автобусе.

– Добре, дівчино, тогда никуди не їдете ві! – випал «мила» контролерка.

– Та без питань!

Иду по інший білет, минаючи чергу байдужих и про щось хіхікаючих людей, чимчию у касу знову. Беру билет и гордо сажусь в автобус. Тьфу, так противно на душе після цієї сцени. Гидко от байдужості людей, гидко, коли не бачать/не хочу бачити тих, завдяки яким вони можно отут мирно сміятися і жувати автовокзальну булочку..

БО дес там, на палаючому Сходи, отаки сміливі Чоловики охороняют наш спокій і наш мирне небо. Сідаю через прохід від нього. Звертюся пошепки:

– Звидки?..

– Звідти живими не вертаються… – дуже хрипло каже мені.

А я сидю на своем месте и тихо плачу. Розумію, чому він нічого не відповідав хамуватій жіночці… І ще знаю, що він дійсно з самого пекла.. додому на кілька днів.. а тут – байдужість и хамство. Як він тяжко кашляв, протягом усієї дороги!!! А у мене із кожным його «кхе-кхе» серце обливалось кровью….

Кидала короткие погляды и мовчки кивала с подякою… Опускав очі, усміхаючись. Вийшов раніше Чопа… І поки стояв, чекаючи зупинки автобуса, кидав взгляд у моей стороны. Я ж, голосно, на всю маршрутку: «Дякуємо Тоби, хлопче!». Автобус зупинился, він виходив, а я йому вслід: “Слава закарпатським Героям”. І він уже известно, певно зібравши останні сили, поміж «кхе-кхе», відповів: «Слава Україні»…

Дорогою додому я все думала и думала: про людську байдужість, закривання очей, оце тупориле рагульське хамство…І не кажись про вату, про переселенцев поганих, про ще якісь отакі безглузді речі – відкрийте очі НА СЕБЕ!

Подивіться навколо – на оточуючих. Та наших рагулов и місцевої «ваті» – достатньо! І не соромно ж… Скажіть, ну хіба наші Захисники не варті бодай вашего “дякую”? Ваша улыбка із розумінням? Невже це так тяжко? Благо, є отаки Мужчини! Наши Хлопчики! Наши родные захисники! Доземний улін вам! Ми у великому боргу перед вами! А за тобой, хлопче, я тепер молитимуся. Аби повертався живим… І ніколи не зазнав отакого… Слава тоби, Герою!»