Слова дівчини из Киева. Знайдено в ФБ. ”Майже 2 доби в нашем ЖК в Киеве не було света, воды, опалення, Интернету и мобильного телефона. Количество немає газа, а также электрические плиты, то й готови ми не могли. ЖК в нас дуже «молодий», меньше здається 80% семей с маленькими детьми. І відповідно с маленькими тварьками. У детей не было никаких уроков, никаких тренировок, никаких уроков. Я піднялась на 13 поверх вже стільки разбудів, шо дупа моя як горіх, але мако кокосов. І знаєте шо?

Ми адаптировались. Дітки читают и робят уроки с фонариками. Замість освітлення в зале – гірлянда на батарейках. Свічки, сухаїжа, яка не псується, запасы воды. Магазины и кав’ярные працювали на генераторах и кормили людей. Нихто не закрився! Люди гуртувались и уезжали в бювет набирать воду. Ввечері діти бавилися на майданчику, грали в снижки. А ночью, по прибытии дощ, комунальники выезжали и ремонтировали все, что накоїли ті с***ки.

А на другой день блекауту люди так ломились на роботу, шо зламали двері метро на Видубичах. Ніякої паніки, все роблять що мусят робити и навіть больше.

Каково жить декілька днів в 18 сторіччи? Складно, звісно. естьь що ті дебіли шо нас обстрілюють, вважають, що таким чином ми будуо згодні домовлятися. А в мене тільки одна думка була всі ці дні: господі, аби не почали домовлятися. Ми булли целковито відрізані від новині и не знали що коїться, але Боже, тільки не йдіть на проступки! Відсутність света, воды, опалення, все можна пережить. Аби тільки без вас, недоробки.

Без вас всех – гарнир и погань, тих, хто впускает ракеты и віддає наказ их застосовывать, хто «за мир и щоб не було війни», хто тихо сидить мовчки и поза политикою. Кто в москве или якомусь ще срані сидить в кафе в тот час як мами в українських містах не можут помити дітей и накормить. В тот час як в реанимации зника світло, ви падли плануете новорічну відпустку.

Вода, опалення, свет, їжа и їх відсутність – проблема, которую можно вирішити. Ви – прокляття, моральне збочення. В моей бабушки були дуже влучні вирази, вона казала в деяких випадках «гиджуся» Так от я гиджуся навіть от вас по сусідству жизни. Сама думка, которая за декаду сотен километров є кордона с орками, мене гидит.

Я гиджуся вимовляти слово «росія» и моя дитина гидиться и онуки будут. Я гиджу що колись в детях, коли ви приехали из єбенів до нас в Запорожье купатися в морі и жерти нормальну їжу як не в себе, я ходилъ с вами в одно море. Я гиджуся навить заради приколу дивитися вашей тупу пропаганду. Я гиджуся навіть ржати с вас, бо ви убоги.

Я хожу по Киеву – святому городу – и навіть гиджуся уявити, як ми були на крок от того, шоб со своими гидотними ногами торчали брущатки на Подоле! Короче, сіль вам в очі, камінь на груди! І тьфу три раза в обличчя на захід сонця! Слава Украине!?? Киев тримається и буде триматися?? Слава ВСУ, людям України, і энергетикам, комунальникам, ДСНС, ликарям и полицейским!» І тут в мене сльози. Мені пощастило-я народилась в Украине. Я – Українка!» Зі сторінки Валентини Пасічник.